Савчук Петро Михайлович

Савчук Петро Михайлович

28.02.1979-25.06.2025

Петро Савчук народився в селі Дубівці. Він був другим сином у великій, дружній, але небагатій родині. Його дитинство проминуло у рідних Дубівцях, де й навчався у школі. Уже з 14 років Петро разом із батьком їздив на заробітки, щоб підтримати сім’ю. Рано дізнавшись, що таке праця, він і сам став людиною надзвичайної відповідальності та працелюбності. Після дев’ятого класу вступив до ПТУ №15, де здобув фах екскаваторника.

Життя не раз випробовувало Петра. Перший шлюб не склався, але Бог подарував йому сина Артура.

Після тринадцяти років самотності доля подарувала йому справжнє кохання. Разом із дружиною вони прожили десять щасливих років у Крихівцях, де в них народилася донечка Іринка. Там Петро залишив по собі не лише теплі спогади, а й добрі справи: знав майже кожну родину, бо працював руками й серцем — ремонтував, допомагав, підтримував.

Працював плиточником ІІ розряду у ВАТ «Житлобуд» (2013–2015); робітником цеху ПАТ «Завод тонкого органічного синтезу “Барва”» (2013–2015)”; машиністом екскаватора IV розряду у ПАТ «Будівельні матеріали» (2015–2017); слюсарем аварійно-відновлювальних робіт у Комунальному підприємстві «Івано-Франківськводоекотехпром» (з 2018 р., спочатку 3-го, 4-го, а в 2020-му – йому присвоєно високий 5-й розряд). У 2021 році за сумлінну працю він отримав від міського голови Руслана Марцінківа відзнаку «Найкращий працівник року». Тоді Петро працював у КП «Івано-Франківськводоекотехпром й був гордістю колективу.

28 лютого 2022 року, у свій день народження, він отримав повістку. І без роздумів став у стрій. Воював на найгарячіших напрямках, проходив через те, що не кожен витримає. Був настільки відданий службі й побратимам, що навіть у відпустці, перебуваючи біля своєї сім’ї в Польщі, не міг залишитися довше аніж на день: «Я так чекав на цю відпустку… Але не можу підвести своїх братів. Вони ж через мене не відпочинуть. Я маю бути з ними. Вони молоді, багато не знають. А я зможу. Закінчу цю війну й повернуся».

У 2023 році два місяці — вересень і жовтень — він провів у нульових окопах під Куп’янськом. Вийшов із того пекла, пройшовши через безперервні бої. Петро брався за будь-які завдання: піхота, гаубиці, міномет. Навчився працювати з будь-якою зброєю — здавалось, не було того, що він би не зміг.

Здавалося, що така людина — незламна, неподоланна.

Та останній його вихід стався 25 червня 2025 року.

Петро, як командир розвідки, першим пішов перевірити позиції між Новоплатонівкою та Лозовою на Харківщині. «Мені нічого не стане́ться», — часто повторював він, бо завжди прикривав інших собою. Але цього разу, зайшовши в окоп, натрапив на ворожу засідку. Встиг лише крикнути своїм хлопцям: «Тікайте!»

І був безжально розстріляний ворогом.

Вічна па'мять та шана Герою!